Хронічний закреп у Римських критеріях V (2026): оновлені підходи до діагностики та лікування
Автор: Ігор Миколайович Скрипник, доктор медичних наук, професор, президент ГО «Українська гастроентерологічна асоціація», проректор з науково-педагогічної роботи та післядипломної освіти, професор кафедри внутрішньої медицини № 1 Полтавського державного медичного університету
Останні роки принесли в гастроентерологію хвилю змін, які торкнулися не лише номенклатури та класифікацій, поглядів на діагностику та лікування, а й концептуальних уявлень про деякі хвороби. До переліку оновлених практичних настанов, який очолюють рекомендації щодо метаболічно-асоційованої стеатотичної хвороби печінки й жирової хвороби підшлункової залози, зовсім нещодавно приєднався ще один документ. Цього разу значних оновлень зазнали Римські критерії.
У травні на сторінках авторитетного журналу Gastroenterology опубліковано практичні рекомендації «Розлади взаємодії кишківника та головного мозку» (РВКГМ), підготовлені Rome Foundation. Назва Римських критеріїв V одразу підкреслює концептуальні зміни, які відбулися у сфері функціональних захворювань. Оновлена концепція підкреслює, що різноманітні ураження шлунково-кишкового тракту виникають унаслідок дисрегуляції осі «центральна нервова система – ентерична нервова система» та залучають нейрональні шляхи, відповідальні за сприйняття й модуляцію симптомів [3]. Тому застосування терміна «функціональний», який зумовлює формування хибного уявлення про відсутність структурних змін і біологічної основи хвороби, визнано недоцільним. Рекомендується також відмовитися від застарілого сприйняття РВКГМ як діагнозу виключення [3]. Натомість активно впроваджується «позитивний» підхід: нині РВКГМ може бути діагностований на підставі характерних клінічних критеріїв без необхідності тривалого виключення різноманітної органічної патології, яка могла би спричинити подібні зміни.
Показовим відображенням цих змін є розділ С «Кишкові розлади», в якому категорія «Функціональний закреп» (Римські критерії IV) перейменована на «Хронічний закреп» (Римські критерії V) [2]. Термін «функціональний» залишився правоможним тільки для декількох нозологій, де неможливе запровадження альтернативних назв. Розглянемо зміни, що відбулися в категорії хронічного закрепу (ХЗ), докладніше.
ХЗ та синдром подразненого кишківника із закрепом: де різниця?
Наводячи оновлену дефініцію ХЗ (табл.), експерти Rome Foundation чітко оговорюють часові межі: початок захворювання має відбуватися щонайменше за 6 місяців до встановлення діагнозу, при цьому симптоми, що турбують пацієнта, мають існувати протягом останніх 3 місяців.
Такі діагностичні критерії роблять ХЗ дещо подібним до синдрому подразненого кишківника із закрепом (СПК-З). Ключовою концептуальною відмінністю ХЗ від СПК-З вважається відсутність домінуючого абдомінального болю/дискомфорту, які нині є обов’язковими діагностичними критеріями СПК [2]. Водночас ця межа між обома патологіями не завжди чітка, тому що пацієнти з ХЗ можуть відчувати певний біль або дискомфорт. Однак ці скарги при ХЗ не є провідними в клінічній картині.
Деякі пацієнти не відповідають критеріям ХЗ, адже мають утруднену дефекацію епізодично. Тому представники робочої групи окремо сформулювали визначення епізодичного закрепу: наявність принаймні одного симптому функціонального закрепу за відсутності тривожних ознак або симптомів, що виникає нерегулярно та нечасто, але є досить вираженим, щоби спонукати пацієнта звернутися по медичну допомогу [2].
Епідеміологія
У настанові наведено оновлені дані щодо поширеності ХЗ, але підкреслюється неоднорідність даних залежно від застосованих діагностичних критеріїв і географічного регіону. При використанні Римських критеріїв I-IV цей показник коливається в межах 10,1-15,3%. Водночас середня поширеність функціонального закрепу в різних регіонах світу оцінюється на рівні 11,7% та відзначаються помітні регіональні відмінності: в Австралії – 7,7%, в Японії – 16,6% [2].
Перебіг закрепу є неоднорідним: у більшості пацієнтів він із часом регресує, але майже у 20% хворих він має інтермітивний характер. Водночас близько 1/3 пацієнтів стабільно продовжують відзначати затримку евакуації калових мас.
Діагностика
Сучасна діагностика ХЗ також проводиться відповідно до концепції «позитивного діагнозу»: в більшості пацієнтів ця патологія може бути встановлена на підставі типових клінічних симптомів за відсутності тривожних ознак без виконання додаткових лабораторно-інструментальних досліджень [2]. Ключовими в підтвердженні ХЗ є ретельний аналіз анамнезу, скарг і даних фізичного обстеження, включно з ректальним обстеженням (рис. 1).
Такий підхід відображає загальну тенденцію рекомендацій Римських критеріїв V до мінімізації діагностичних інвазивних досліджень з переважним використанням клінічних критеріїв.
Усім пацієнтам рекомендується базове лабораторне обстеження (клінічний аналіз крові, С-реактивний білок, серологічний скринінг целіакії), тоді як розширений біохімічний аналіз і визначення вмісту тиреотропного гормона вважаються доцільними лише за клінічної підозри на відповідні стани. Інші лабораторно-інструментальні обстеження (аналізи калу, дихальні тести, ендоскопія) не рекомендується проводити рутинно; їх слід застосовувати виключно за наявності обґрунтованих показань (рис. 2).
До алгоритму ініціального обстеження хворих на ХЗ також не входять візуалізаційні дослідження: іригоскопія, ультразвукове дослідження, комп’ютерна томографія, магнітно-резонансна томографія мають обмежену діагностичну цінність у пацієнтів без тривожних симптомів або супутньої патології [2]. Інструментальні дослідження, призначені для виявлення розладів дефекації, також не рекомендується призначати під час первинного обстеження: їх проведення доцільно за відсутності відповіді на фармакотерапію. Водночас їх більш раннє застосування може бути виправданим за наявності клінічних або об’єктивних ознак дисфункції тазового дна, зокрема за результатами пальцевого ректального дослідження. Дослідження транзиту калових мас товстою кишкою (радіоізотопні маркери, сцинтиграфія, спеціальні капсули для дослідження моторики), як і манометрія товстої кишки, проводяться, відповідно, за умови розгляду ймовірності хірургічного втручання або можливі переважно в спеціалізованих центрах [2].
Фармакотерапія: баланс між рекомендаціями та доступністю
Римські критерії V пропонують досить широкий спектр фармакотерапії ХЗ, яка включає як засоби периферичної дії, так і препарати із системним механізмом дії [1, 2]. Водночас застосування деяких з них суттєво обмежується відсутністю на вітчизняному фармацевтичному ринку.
Базовими втручаннями, доступними майже в усіх умовах, залишаються модифікація способу життя та збільшення фізичної активності. Також рекомендуються планування регулярного режиму дефекації, використання підставки для ніг під час дефекації для надання тілу анатомічно правильнішої пози й полегшення спорожнення кишківника [2]. Залишається рекомендація щодо споживання чорносливу, ківі та насичення раціону достатнім умістом харчових волокон (псиліум 20-30 г/добу) [2].
Фармакотерапію ХЗ доцільно починати з призначення осмотичних проносних засобів, серед яких найпереконливішу доказову базу має поліетиленгліколь (ПЕГ) [1, 2]. Ефективність ПЕГ підтверджено тривалими рандомізованими контрольованими дослідженнями (спостереження до 6 місяців). Переконливо доведено: ПЕГ не лише покращує частоту випорожнень, але й впливає на консистенцію калу та загальну симптоматику ХЗ, що робить його препаратом першої лінії. Передбачається застосування лактулози, але підкреслюється, що її приймання часто обмежується побічними ефектами (метеоризм, абдомінальний дискомфорт). Препарати магнію вважаються відносно безпечними, але потребують обережності при призначенні літнім пацієнтам та особам з порушенням функції нирок через ризик електролітних розладів.
Змінилося ставлення до стимулювальних проносних (бісакодил, натрію пікосульфат). З одного боку, відзначаються їхня ефективність у збільшенні частоти дефекацій і відсутність формування залежності та структурних ушкоджень товстої кишки [2]. З іншого боку, підкреслюється, що можливість застосування цієї групи препаратів вивчалася лише в короткострокових дослідженнях, тобто тривале приймання цих засобів не передбачається.
Системні препарати, рекомендовані Римськими критеріями V, як-от секретагоги (лубіпростон, лінаклотид, плеканатид), агоністи 5-HT4-рецепторів (тегасерод, прукалоприд) і модулятори транспорту жовчних кислот (елобіксибат), продемонстрували свою ефективність у покращенні частоти та якості дефекації, зменшенні симптомів закрепу в численних рандомізованих дослідженнях [2]. Проте їх застосування в нашій країні є обмеженим або неможливим через відсутність на фармацевтичному ринку, що суттєво звужує можливості індивідуалізації терапії відповідно до міжнародних рекомендацій.
Отже, попри обмежену доступність частини сучасних препаратів, вітчизняні клініцисти мають у своєму розпорядженні ефективний і добре вивчений засіб стартової терапії ХЗ – ПЕГ, відомий під торговою назвою Форлакс. Саме ПЕГ (Форлакс) залишається найдоступнішим препаратом першої лінії з переконливою доказовою базою щодо покращення частоти випорожнень, консистенції калу та загальної симптоматики закрепу.
Висновки
Римські критерії V (2026) закріплюють концептуальний перехід від терміна «функціональний» до концепції «РВКГМ», підкреслюючи біологічну основу цих станів. Ключовою диференційною ознакою між ХЗ і СПК-З є відсутність домінуючого абдомінального болю/дискомфорту. Діагностика ХЗ ґрунтується на принципі «позитивного діагнозу» та в більшості випадків не потребує розширених лабораторно-інструментальних обстежень за відсутності тривожних симптомів.
Попри рекомендований широкий перелік фармакологічних засобів для подолання ХЗ, вибір препаратів у реальній вітчизняній практиці фактично обмежується осмотичними та стимулювальними проносними засобами. Серед них найбільш обґрунтованим і оптимальним варіантом видається ПЕГ (Форлакс) – препарат з доведеною ефективністю, сприятливим профілем безпеки та широкою доступністю, що дає змогу реалізувати сучасні рекомендації в умовах обмеженого терапевтичного вибору.
Література
- Camilleri M., Sarnelli G., Andresen V., et al. Pharmacological, pharmacokinetic, and pharmacogenomic aspects of disorders of gut-brain interaction. Gastroenterology. 2026; 170 (6): 1152-1170. doi: 10.1053/j.gastro.2026.02.010.
- Corsetti M., Shin A., Lacy B.E., et al. Bowel disorders. Gastroenterology. 2026; 170 (6): 1261-1282. doi: 10.1053/j.gastro.2026.02.003. Epub 2026 Feb 17. PMID: 41713703.
- Drossman D.A., Chang L., Tack J. Disorders of gut-brain interaction and the Rome V process. Gastroenterology. 2026; 170 (6): 1083-1098. doi: 10.1053/j.gastro.2026.02.014.